Понеділок, 14.10.2024, 10.31.05
Головна Реєстрація RSS
Вітаю Вас, Гість

Вам дає поради логопед дитячого будинку-інтернату, спеціаліст вищої категорії, старший учитель СЕМЕНЕЦЬ ВАЛЕНТИНА ПЕТРІВНА

Психічна депривація у дитячому віці

      Депривація – відсутність необхідного мінімуму спілкування дорослого з дитиною. Особливо небезпечна в ранньому віці, оскільки позбавлення дитини необхідних вражень руйнівно впливає на розвиток її психічних функцій.  

   Взаємовідносини з дорослими, які оточують дитину, вплив батьків, позитивний емоційний контакт, регулювання дій, розширення мовного контакту і сприймання оточення мають дуже великий вплив на формування її особистості.

Фізично діти можуть певний час розвиватися поза спілкуванням зі світом людини, але психічний, соціальний розвиток можливий лише при включенні її у суспільне середовище. Психічні процеси не продукуються людським мозком, адже мозок – це орган, а не джерело психічних процесів, тому у людини, позбавленої контакту із соціальною дійсністю, психічний розвиток порушений.

   Слід встановити: які психічні потреби є у певний період розвитку дитини особливо сильними і що це за потреби, недостатнє задоволення яких є особливо шкідливим. Йдеться лише про психічні потреби, а не про матеріальні (біологічні), які можуть (але не повинні) належним чином задовольнятися.

   Прояви психічної депривації можуть охоплювати широкий діапазон змін особистості від легких дивацтв, які ще зовсім не виходять за межі нормальної емоційної картини, вкрай до дуже грубих уражень розвитку інтелекту і характеру. Психічна депривація може являти   собою строкату картину невропатичних ознак, а іноді також може проявлятися вираженими соматичними особливостями.

   Що призводить до психічної депривації?    

  1.  Ізоляція. Психічні потреби дитини найкращим чином задовольняються її щоденним спілкуванням з природним, предметним і, зокрема, суспільним середовищем. Якщо через ту чи іншу причину дитині перешкоджають у подібному контакті, якщо вона ізольована від стимулюючого середовища, то така дитина, як правило, страждає від нестачі стимулів.

   При повній ізоляції від людського середовища протягом тривалого періоду можна передбачити, що основні психічні потреби, які з самого початку не задовольнялися  розвиватися не будуть, і що вони залишаться на цілком первинному рудиментному рівні. При менш суцільній ізоляції затримка і порушення розвитку будуть менш вираженими, так що можна сподіватися на наявність плавних переходів причин і наслідків, починаючи з крайньої патології аж до норми.

   У закладах з постійною колективною турботою дитина ізольована від стимулів, що приносить життя в сім’ї, і підлягає у більшості випадків, певній моногонії чуттєвих, а також  соціальних стимулів. 

   2. Сепарація. Іншим фактором при виникненні психічної депривації є припинення уже створеного зв’язку між дитиною та її соціальним середовищем. Подібна ситуація виникає скоріше за все при відірваності дитини від тих осіб, які до цієї пори були для неї джерелом емоційного задоволення. «Довготривала розлука дитини з матір’ю або іншою особою, що займала її місце, в перші три - п’ять років життя призводить, як правило, до порушення психічного здоров’я дитини, залишаючи наслідки, які можна постійно спостерігати протягом всього подальшого розвитку її особистості.» (Боулбі, 1951). 

   Біологічна «залежність» дитини від матері тільки протягом грудного віку перетворюється в емоційну залежність і сепарація буде для її подальшого розвитку  являти собою найбільшу небезпеку в період, коли ця залежність уже повністю розвинулась.   

   Проте водночас слід рахуватися зі зворотними тенденціями розвитку, тобто з розвитком незалежності і певної автономії дитини. Річ у тім, що дитина в природному процесі розвитку «сепарірується» - поступово звільняється від тісної залежності від матері, починає вести себе все більш самостійно, віддаляється від неї і на більш тривалий час, вступає у все більш різноманітні суспільні сфери. Ця поступова ситуація є очевидною умовою її соціальної зрілості, її самореалізації і, нарешті, її психічного здоров’я. Соціальну сепарацію небезпечною і патологічною робить нерозмірність за часом, краще сказати, невідповідність розвитку – передчасність. Якщо дитина шкільного віку тимчасово розлучена з сімєю, то це може закріпити її розвиток до самостійності у позитивному розумінні. Небезпечно, якщо сепарація відбувається в той час, коли дитина знаходиться в значній залежності від матері або від кого б то не було іншого, і якщо сепараційно активність виходить не від неї, а з життєвих обставин, що лежать поза межами її розуміння – якщо дитина цією ситуацією «захоплена зненацька», причому за своїм розвитком вона до неї непідготовлена.

   У дитини створюється специфічний зв'язок не тільки з матір’ю,  але й з рештою членів сім’ї і з усіма, хто з нею будь-яким чином має справу. У неї створюється певне особливе ставлення до домашнього середовища, до атмосфери, яка тут має місце, до окремих предметів, іграшок тощо, так що всяка сепарація являє собою комплексну, складну психологічну ситуацію.

   Сепарація може бути раптовою і поступовою, повною і частковою, короткою і тривалою. 

   Якщо сепарація продовжується тривалий час, то вона переходить іноді в ситуацію соціальної ізоляції. Подібно до ізоляції, вона проходить практично через всі соціальні ситуації, де може виникнути депривація.   Так, наприклад, дитина, яка поступила в дитячий будинок, неодмінно знаходиться у розлученні з сімєю. Однак певну форму сепарації дитина переживає і при переході з одного закладу в інший, з одного відділення в інше, а також при всякій зміні персоналу. Це відбувається і при кожному перебуванні дитини в лікарні і скрізь, де чергується виховна турбота. Але дитина може переживати психічну сепарацію також тоді, коли вона залишається в сімї (наприклад, при народженні молодшого брата чи сестри, або коли мати чи хто-небудь інший із вихователів покидає сімю тощо).

   У цілому вплив сепарації на розвиток дитини слід розуміти завжди в рамках взаємодії батьків і дітей в сім’ї, де дитина не є лише пасивною жертвою, але також активно і своєрідно реагуючим елементом. Порушення взаємних зв’язків між всіма членами сім’ї, причому байдуже, супроводжується воно сепарацією чи ні, має серйозний деприваційний вплив, тобто перешкоджає дитині в задоволенні її основних психічних потреб. На відміну від цього, хороші зв’язки хоча б одного з батьків можуть зменшити негативний вплив розладу сім’ї і можливих сепарацій.

   Найбільш частими життєвими ситуаціями, коли дитину в ранньому віці відривають від батьків (сім’ї) є наступні обставини: виписка матері, що до цих пір годувала дитину, із закладу для грудних дітей, поміщення дитини із сім’ї в лікарню або в санаторій, в дитячий будинок, або в недільні ясла, залишення сім’ї матір’ю або батьком за причиною хворобо, розлучення, служби в армії, евакуації, смерті кого-небудь з батьків тощо. це залишає незгладний слід у розвитку її психіки. При цьому різка негативна реакція на розлуку виникає не внаслідок поганого догляду за дитиною, а як емоційне переживання втрати конкретної близької людини. В цьому випадку спотворення в  особистісному розвитку формується за невротичним типом. Такі діти невпевнені в собі, тривожні, боязкі, залежні, їм притаманна жадоба любові та нав’язливий страх втратити об’єкт прихильності. За найменших ускладнень вони плачуть, ображаються, втрачають цільову орієнтацію, що призводить до дезорганізації діяльності.

   Необхідно підкреслити, що такі відхилення в особистісному розвитку трапляються не тільки в тих дітей, які часто опинялися в ситуації розлуки з матір’ю, але й у тих, які виховувалися в ситуації постійної загрози розриву позитивних емоційних зв’язків з нею. Це стосується тих випадків, коли батьки як основний дисциплінарний метод використовують загрозу кинути дитину («Перестань плакати, а то зараз віддам тебе дядькові.») або розлюбити її («Не скигли, не лізь до мене, я тебе такого не люблю.»), коли дитину звинувачують, що через її поведінку захворіла мати або бабуся і таке інше; коли дитину використовують як спосіб тиску на чоловіка чи дружину під час сімейних сварок або розлучення, коли за неслухняність та неуспішність в навчанні дитині оголошують довготривалий бойкот або застосовують покарання, що принижує її гідність тощо.

   Постійна загроза розриву позитивних емоційних зв’язків з найближчими людьми, дефіцит сталої духовної близькості з ними ускладнюють ідентифікацію дитини з батьками, що змушує її шукати співчуття, співпереживання та зразки для наслідування поза сім’єю.

   Порушення поведінки в дітей спостерігаються уже в дошкільному віці. У хлопчиків дещо частіше, ніж у дівчаток фіксуються підвищена збудливість, некерованість, розгальмованість у поєднанні з агресивністю (забіякуватістю), конфліктність та незлагідність. У дівчаток переважають лякливість, підвищене емоційне реагування, схильність ображатися, плакати та засмучуватися.

   Недостатнє задоволення своїх основних психічних потреб дитина відчуває в сімї і тоді, коли за зовнішніми причинами в ній панує суцільний нестаток соціально-емоційних стимулів, необхідних для здорового розвитку дитини. Це має місце, наприклад, при неповній сім’ї (відсутні батько або мати),якщо батьки переважну частину дня знаходяться поза домом, якщо економічний або культурний стан сім’ї настільки низький, що у дитини відсутня стимуляція для розвитку.

   По-друге, мають місце випадки, де названі стимули хоча в сім’ї є, але для дитини вони недостатні, оскільки у відносинах осіб, які її виховують, утворився певний внутрішній психічний бар’єр. Останній заважає задоволенню потреб, хоча джерело задоволення знаходиться майже під рукою. Так, це трапляється в цілісних сім’ях, нерідко з досить таки сприятливим соціальним і культурним положенням, де, однак, мати а також батько та інші особи, які виховують дитину, емоційно цілком байдужі, у них немає зв’язку з дитиною, вони не приділяють їй ніякої уваги, лише зрідка, коли її доглядають, поводяться з нею механічно.

   Тяжка і тривала деривація викликає в психічній структурі дитини зазвичай глибокі зміни, які можуть бути постійними. Чим молодша дитина і чим довше деривація продовжується, тим менше надії на ліквідацію наслідків без залишку. Вірогідним є також те, що певні порушення, особливо в емоційній сфері, залишаються там, де дитина в соціальному та розумовому відношеннях пристосувалася в основному нормально.

   Пластичність людської психіки така, що вона забезпечує урівноваженість у ступені, який до цих пір ще недооцінюється. Чим повніше ми пізнаємо дитину, тим глибше будуть діяти виправні заходи, а чим раніше ми їх застосуємо, тим більше надії на успіх.


                                                        Діти, які народилися у сім'ї де батьки живуть у любові і злагоді, гарні, впевнені у собі та оптимістичні.

 
Причини дитячої нервовості.

Сумніви і вагання жінки з приводу народження майбутньої дитини, її страхи і побоювання, викликаючи виснажливі хвилювання вагітної, відображаються на стані і розвитку плода. У сім'ї буде зростати невропатична, складна дитина.

    На 5-му місяці вагітності плід відчуває почастішання ритму серця у схвильованої матері: емоційний стрес супроводжується викидом гормонів тривоги в кров матері, через пуповину вони потрапляють до плода, що небайдуже для нього. Він напружується, коли мати стривожена, розслабляється, коли вона відпочиває.

    У 6-7 міс. плід реагує на різні зміни положення тіла матері, спокійний, якщо вона не схвильована.

    Якщо майбутня мама багато нервує, виникає ризик появи на світ дитини з природженою дитячою нервовістю - невропатією.

    Організм людини формується в основному в перші 3-4 місяці внутрішньоутробного розвитку:

від 3-х до 9-ти тижнів - формується серце;

від 5-ти до 9-ти тижнів - легені і нижні кінцівки;

від 8-ми до 12-ти тижнів - обличчя, очі, вуха, ніс;

від 5-ти до 16-ти тижнів - нирки.

    В перші ж 3-4 міс. вагітності активно формується нервова система. Перенесла вагітна в цей період грип, краснуху, інфекційний гепатит - можлива поява природжених аномалій розвитку - малих аномалій внутрішньоутробного розвитку:

низька постава повік, асиметрію очних щілин, неправильну форму зіниць і різне забарвлення райдужної оболонки;

порушення форми черепа, різко виражені надбрівні дуги, сплюснутість потилиці;

сідловидний ніс або його викривлення, широке перенісся;

асиметрію обличчя;

роздвоєне, клиновидне, скошене, непропорційно велике підборіддя або майже повна його відсутність;

виступаючу верхню або нижню щелепи;

великі відстовбурчені або надто маленькі вуха, асиметричне або низьке їх розташування, деформацію вушних раковин;

великий або надто маленький «короповий» рот;

змінене тверде піднебіння: вузьке, високе, пласке, готичне;

коротку вуздечку язика; складчастий або роздвоєний язик;

надмірно коротку або надто довгу шию, кривошию;

те ж - з тулубом: відзначаються деформації грудної клітини, низьке розташування пупка;

те ж - з кінцівками: поперечна борозна на долоні, короткий зігнутий V палець кисті, дуже довгі, надмірно короткі або «звивисті» викривлені пальці кистів і пальці ступнів, знаходження пальців один на одному.

    Темперамент

    Пригнічення темпераменту - часта причина дитячої нервовості або труднощів і одна з основних ланок в механізмі виникнення неврозу. Сучасна людина звикла пригнічувати емоції і власний темперамент. Сангвінік, холерик, флегматик живуть в жорстких рамках загальноприйнятого «хорошого тону», в якому немає місця природному прояву емоцій і темпераменту. За пригнічення емоцій і темпераменту людина ХХ–ХХІ століття платить зростанням психосоматичних захворювань. Це плата за боротьбу із власною натурою, індивідуальністю.

    Темперамент у своїй основі незмінний. Якщо характер і особистісні особливості, які склалися при житті внаслідок виховання, умов життя, всіх можливих впливів, пригнічують темперамент, людина приречена на душевне роздвоєння.

    Темперамент як природне в людині пригнічується перш за все неправильним вихованням. У практиці зустрічається 4 типи неправильного виховання.

    Перший з них - неприйняття: відсутність любові до дитини. Неприйняття може бути первинним, коли народження дитини було із самого початку небажаним. Вагітність протікає з ускладненням, оскільки в неусвідомленому - намагання позбутися її, що призводить до загрози мимовільного аборту.

    У перші місяці життя дитини, якщо вона чимось дуже розчарувала батьків, може виникнути неусвідомлене вторинне неприйняття: появи дівчинки замість хлопчика, надто несхожої на батьків, виявлення деякого фізичного недоліку, «незугарність» дитини; які змушують ніяковіти;

мати одинока, а дитина стала перепоною для влаштування особистого життя.

    При первинному і вторинному неприйнятті у матері спостерігаються настільки пружні соски, що дитині не вдається висмоктати ні краплини молока з «кам'яної» груді, а також безпричинне зникнення молока. При неприйнятті очі у матері байдужі, руки нелагідні, жорсткі, як у добросовісного, але який обрав  професію не за покликанням лікаря, в її голосі звучить роздратування, вона не осміхається дитині і її догляд за нею - казенний.

    Неприйняття породжує у дитини страх, вона не усвідомлюючи вловлює відсутність материнської любові, яка для неї є найнеобхіднішою, запорукою безпечності. Вона збудлива або, частіше, пригнічена, багато хворіє. При неприйнятті від рук матері струмують «не ті токи». При неприйнятті в дитині все дратує, все викликає досаду. Малюк і «їсть не так», і «плаче надто багато», «вимогливий», «капризує». На дитину постійно зляться, її весь час лають, їй нічого не вибачається.

    Виховання тут підмінюється жорстким контролем і суворими покараннями.

Неприйняття - це самий драматичний тип хибного виховання. Не відчуваючи уваги до себе, дитина стає байдужою до інших або істеричною, протестуючою.

Неприйняття дитини призводить в решті решт до неприйняття батьків. Виникає взаємне відчуження, що, в свою чергу, ускладнює взаємне неприйняття.

    Підростаючи, знайшовши компанію таких же утиснених і бездоглядних, вона марно проводить час, нехтує навчанням. В компанії до неї проявляють увагу, зустрічають з радістю, чого вона й потребує. Там весело, і вона забуває про свої негаразди. Але на цьому шляху вона стає «важкою» (проблемною).

    В характері формуються риси нестійкості, негативізму, притаманна необов'язковість, безвідповідальність, егоїзм, відсутність серйозної прихильності, коли той і приятель, хто з ним сьогодні.

    Або формується істероїдний характер зі схильністю до бурхливих сцен протесту. Спостерігається зухвала поведінка.

    Деякі протестно замикаються у собі, і тут можливі два шляхи: формування пасивного, апатичного характеру або егоцентричної тенденції домінувати над іншими, часто за рахунок фанатичних зусиль, коли нехтують здоров'ям, надриваються, намагаючись зайняти неодмінно перше місце у навчанні, спорті.

Четверта не протестує, але кінець кінцем виявляється надломленою, і тоді у неї формується характер, який визначається як «безхарактерність».

П'ята також не протестує, пристосовується, але у неї формується тривожно-помисловий характер.

У шостої виникає невроз. Неприйняття завжди призводить до невпевненості у собі.

    Другий тип хибного виховання - гіперсоціальне. Близько до неприйняття. Дитину хочуть мати не тому, що в ній є глибока потреба, а тому, що діти повинні бути у всіх. Вона з'являється і завойовує серце, її люблять. Але справа тут в орієнтаціях батьків. Це - правильні люди. Діти у них тому, що «так повинно бути», і відповідно виховання їх - «так повинно бути». Читають і до формалізму пунктуально виконують рекомендації з «ідеального» виховання.

Все в її житті суворо регламентовано, все розділене тільки на біле і тільки на чорне, на хороше і погане, на дозволене і недозволене. Культивується педантизм і надмірна пунктуальність.

    Дитина у гіперсоціальних батьків наче запрограмована, формалізована. Вона надмірно дисциплінована і надто старанна до виконання.

    І ось вона сама стає «правильним» сухарем і педантом. Гіперсоціальна дитина віднині живе наче робот, автомат. Емоційно вона стримана, тому що емоції у неї пригнічувалися з малечку.

    Як наслідок у таких дітей формується гіперсоціальний або тривожно-помисловий характер, який призводить їх до психосоматичних захворювань і навіть до неврозу, якщо вони терплять тяжку невдачу або крах домагань.

    Третій тип неправильного виховання - тривожно-помислове - спостерігається в тих випадках, коли з народженням дитини одночасно виникає і невідступна тривога за неї та за її здоров'я і благополуччя. Це антипод неприйняття. Дитину люблять, але до нестями і тому не в радість і їй і собі.

    Дитина виростає несамостійною, нерішучою, боязкою, ранимою і образливою, болісно невпевненою у собі. Постійне стримування, обмеження активності батьками, а пізніше - і надмірний самоконтроль, самообмеження призводять до пригнічення сангвінічного і холеричного темпераментів, а у флегматичному загострюють тенденцію до обережності, розсудливості. Шлях цих дітей - у тривожність і помисловість на все життя, у нервовість або навіть у невроз. Вони і важкі, оскільки неспокійні через тривожне сприйняття дійсності.

    Четвертий тип неправильного виховання - егоцентричне - спостерігається у родині з недостатнім рівнем відповідальності у відношенні майбутнього, коли дитині, найчастіше єдиній, довгоочікуваній, нав'язується уявлення про себе як про самодостатню надцінність: вона кумир, «зміст життя» тощо. Будь-які її примхи задовольняються негайно. її не привчили розуміти інтереси інших, чекати своєї черги, вона агресивно сприймає будь-які перешкоди. Така дитина розгальмована, нестійка. В результаті у холерика загострюється агресивність, її завзятість трансформується під час формування характеру в упертість, цілеспрямованість - у настирливу вимогу тощо; у сангвініка швидкість трансформується у розгальмованість, гострослів'я - в балакучість і резонерство, рухливість - в метушливість, емоційність - в істеричність, впевненість - у самовпевненість.

    У флегматика повільність перероджується у пасивність, завзятість - в упертість, а цілеустремління - у ригідну вимогливість, як і у холерика.